УДК 94(477.7): 264–931
ББК 63.3(4 Укр.) 624
Микола МИХАЙЛУЦА
ДЕУКРАЇНІЗАЦІЯ ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ В ТРАНСНІСТРІЇ
(1941–1944 рр.)
У статті досліджено церковне життя в Трансністрії впродовж 1941–1944 рр. Румунська окупаційна
влада за активної діяльності Румунської православної місії здійснювала уніфікацію організаційних структур
Української православної церкви. Водночас проводилася деукраїнізація місцевої православної церкви.
Ключові слова: Трансністрія, румунська окупаційна влада, Румунська православна місія, Українська
церква, уніфікація, деукраїнізація.
Проблема українського православного життя в окупованих румунами землях усе ще
залишається малодослідженою, а відтак, безперечно, цікавою і злободенною. Тут маємо на увазі
історичне віддзеркалення на дуже колоритне сьогодення, у вир якого поринуло наше православне
суспільство наприкінці 80-х рр. минулого століття і перебуває в цій ситуації вже понад два
останніх десятиліття. На наше переконання, досить чинників нинішніх міжконфесійних проблем
усе ще присипані гірким попелом воєнного часу. Тому мета даної розвідки – розглянути, як
реалізовувалася політика румунської влади й церкви щодо української людності та її права на
релігійний вибір в українських землях поміж Південним Бугом і Дністром у 1941–1944 роках.
Історіографія останнього десятиліття стосовно церковного життя в роки Другої світової
війни під національним кутом зору репрезентована ґрунтовними працями О.Є.Лисенка,
П.П.Панченка, В.О.Пащенка й ін.
1
. Якщо в дослідженнях російських істориків2
етнорелігійна
ситуація в українських повітах зазначених територій була поза увагою або розглядалася лише в
загальному контексті релігійної політики румунської окупаційної влади, та й то з позицій
інтересів Російської ПЦ, то вчені діаспори відзначилися певним поступом уперед. Особливо
поглиблено цю проблему вивчав історик А.Жуковський, хоч і в його праці не вистачало джерел
місцевих архівосховищ і бракувало узагальнюючих висновків3
.
Інші зарубіжні історики4
, Громадсько-політична, державотворча
діяльність
діяльності РПМ від 15 серпня 1941 р.
8
. Очолити місію було доручено старцю одного з
монастирів архімандриту Юлію (Скрібану), колишньому професору факультету православної
теології Бухарестського університету. На початку місія розташовувалась у Тирасполі.
Напередодні свого переїзду до місця призначення архімандрит делегував до Придністров’я
місіонера з Кишинівської єпархії священика Теодора Рудієва, якому й належали перші
місіонерські ініціативи та заходи. Уже 15 вересня 1941 р. він супроводжував архімандрита Антіма
(Ніку), який, отримавши призначення на посаду вікарія, також прибув до Тирасполя. Місія була
прикомандирована до штабу румунської армії, а з точки зору духовної юрисдикції знаходилася
під зверхністю Священного Синоду Румунської православної церкви.
Поступово через утворення канцелярії, організацію протоієрейств і субпротоієрейств у
повітах і районах місія розширювала свої церковні повноваження і права. До складу центрального
керівництва Румунської православної місії в Трансністрії входили: архімандрит Юлій (Скрібан),
шеф місії; архімандрит Антім (Ніка), обіймав посаду вікарія; секретар Василій Паша; функціонер
ієромонах Несторіан; архімандрит Флор (Лавру), диякон; інтендант архієпископського палацу
протоієрей Інокентій Кожокару; камерист Ієремія Гавриїл та інші.
Протягом 1941 року, попри великі труднощі, було зорганізовано основу церковного
керівництва також і в повітах: 13 повітових протоієрейств та одне в Одеському муніципалітеті й
призначено 63 районних субпротоієреїв9
.
У жовтні 1942 року керівництво місії перебралося з Тирасполя до Одеси, міста з дуже
давніми православними християнськими традиціями, колись величними соборами, церквами й
монастирськими храмами. Проте на перший погляд (у звітах, які направлялися до Священного
Синоду. – М.М.) добре налагоджена організаційно-церковна справа поміж самого керівництва
місії і обслуговуючого її персоналу швидко була затьмарена низкою проблем.
Історик і журналіст А.Даллін підкреслює, що архімандрит Юлій, посідаючи місце
головного адміністратора Одеської єпархії, був людиною дуже відомою серед румунських
релігійних і світських кіл. Однак, на думку багатьох його сучасників, зовсім не знався на справах
слов’янських10
. Духовно-організаційна орієнтація виключно на молдавське (румунське)
населення в підлеглій провінції і принципове непорозуміння з представниками місцевого
духовенства Російської православної церкви й інших конфесій (“живісти”, “липківці” тощо)
стали, очевидно, причиною заміни керівника місії.
Архімандрит Юлій (Скрібан) перебував на посаді шефа місії до 16 листопада 1942 року. У
грудні 1942 з уже названих вище причин, а також унаслідок публічного скандалу, який був
викликаний, на думку А.Далліна, корупцією серед керівництва місії11
, було направлено до
Трансністрії нового шефа, який мав би стати гарантом церковної стабільності.
Архіпастирем Трансністрії став досвідчений і авторитетний колишній єпископ Хотина й
митрополит Буковини Віссаріон (Пую). Його призначення не було випадковим, оскільки
важливим у цій справі був той факт, що митрополит, очолюючи архіпасторію в Хотині, добре
знав проблеми цієї української території, яка була під впливами комуністичних ідей і славізму. До
того ж він уболівав і переживав за долю церкви в СРСР. Митрополит Віссаріон у 1939 р. навіть
надіслав відкритого листа Й.Сталіну, в якому висловлював протест із приводу переслідування
духовенства в Радянському Союзі.
Напередодні приїзду новопризначеного шефа місії до Одеси газета “Молва” від 2 грудня
1942 р. позитивно репрезентувала митрополита Віссаріона. “Владика, – писалося під рубрикою
“Життя в Трансністрії”, – до призначення його митрополитом Буковини, був єпископом
Білецьким (нині – м. Бельці, Республіка Молдова. – М.М.) і Хотинським, де проявив себе у вищій
мірі енергійним, працездатним, чудовим духовним керівником і адміністратором. Необхідно
відзначити, що Владика Віссаріон закінчив Київську духовну академію і вільно володіє
російською мовою...”.
Перебуваючи на посаді завідувача Білецької єпархії, до складу якої входили також
Хотинський і Сорокський повіти, митрополит Віссаріон невпинно, особистим прикладом і за
допомогою підлеглих консильєрів, благочинних і настоятелів приходів високо підняв релігійно-
моральний рівень православних християн довіреної йому єпархії. “Як духовенство, так і віруючі
християни міста Одеси і всієї Трансністрії, – писала одна з російськомовних газет Одеси, –
вітають приїзд Владики і мають надію, що Владика своєю церковною службою, чудовими
проповідями, енергією і любов’ю до страждальців, зробить усе від нього залежне, щоб укріпити в
пасомих любов до Бога й ближнього. А особистим прикладом і мудрим керівництвом Владика
УДК 94(477 Стр. 2 из 6
mhtml:file://D:Galychyna%2014Михайлуца.mht 30.06.2009поставить підлеглих йому пастирів на висоту їхнього духовного покликання...”
12
.
Ретроспектива організації діяльності РПМ у Трансністрії була б не до кінця зрозумілою без
окреслення безпосередніх ознак сутності й особливостей румунського християнізму, без
визначення мети, яку ставила правляча воєнна верхівка й патріархія Румунії, надсилаючи до
підконтрольних земель православну місію.
Режим Й.Антонеску (режим визнавав себе християнським) і його політика накладали
відбиток на всю організацію релігійного життя в губернаторстві. Проте сама політика союзника
Німеччини в релігійній сфері характеризувалася значними церковно-регламентуючими
протиріччями й перекосами. З одного боку, констатуючи, що “населення між Дністром і
Південним Бугом було спаплюжене більшовицьким безбожництвом і позбавлене християнської
віри”
13
, Антонеску в перші дні воєнної кампанії проти СРСР наголошує на повторному відкритті
церков у захоплених землях. А вже згадуваним декретом від 19 серпня 1941 р. священики
зобов’язуються “навертати до християнства народи Трансністрії”. Патріархія румунська також не
залишалася осторонь планів кондукатора. Заздалегідь, ще до повного захоплення території і
визначення її кордонів, патріарх Никодим зустрічався з Антонеску з приводу узгодження питань
рехристиянізації теренів за Дністром.
З іншого боку, спочатку війна проти СРСР розглядалась як жорстока боротьба між
християнством і більшовицьким язичництвом, між добром і злом, між Ісусом Христом і сатаною
тощо. У директивах для фронту 5 вересня 1941 року Й.Антонеску підкреслював: “Необхідно щоб
усі розуміли, що це не є битва зі слов’янами...”
14
. У продовження фрази напрошується основне
питання, тобто питання про причини війни. Історик Жан Анчел називає головну – “румунська
юдофобія”. Військово-політична ідеологія режиму Антонеску, сформована під впливом німецько-
фашистської расової нетерпимості, засновувалася на тому, що ніби слов’яни стали жертвами
євреїв, які православних слов’ян кидали на війну проти “румунської християнської армії”. Звідси
й румунська церква відповідно вибудовувала свою стратегію щодо православних у захоплених
землях, як, власне, й до євреїв. Розуміючи, що проблема дослідження взаємовідносин румунської
церкви і єврейського населення в Трансністрії серйозна, болюча й потребує окремого
поглибленого доробку у вигляді фундаментальної праці, ми спеціально її нині не піднімаємо,
оскільки маємо інше завдання. Лише зазначимо, що в цьому напрямку плідно працюють такі
дослідники, як Ж.Анчел, Ф.Винокурова, О.Суровцев, Л.Сушон, В.Щетников, Ю.Фішер та ін.
Отже, румунські екуменічні кола виходили спочатку з тези про те, що українці, росіяни й
інші слов’яни є народами спорідненої віри. Але ця релігійна теза пізніше стала в діаметрально
суперечливу позицію до офіційної політики, яка стверджувала расистську ідеологію. За словами
М.Антонеску, “слов’яни зі сходу створюють загрозу Європі й несуть загрозу олтарям, власності,
сім’ям і нашій вірі”
15
. З цієї ж причини румуни поставили за мету перебрати на себе роль
екзархату Російської православної церкви, яка відігравала в цих землях функцію провідного
багатовікового церковно-релігійного чинника. Відтак, підкоривши собі всі місцеві православні
парафії, вони намагалися здійснювати одноосібне духовне правління.
Якщо на початку війни йшлося про обіцянки щодо надання права населенню на
відправляння культу рідною мовою, то із часом уже наголошувалося на рехристиянізації та
вихованні населення в румунському християнському дусі, а ще далі реалізовувалася програма
повного церковно-релігійного підкорення місцевого кліру й віруючих Румунській патріархії і
Синоду. Про створення та існування осередків українських церков узагалі не йшлося. Навіть тоді,
коли німці, на перших порах, дивилися крізь пальці на спроби українських радикалів відродити
свою національну церкву в західних і центральних українських областях, румуни виступали проти
утворення та існування в Трансністрії українських церков. В одному з письмових урядових
обіжників від 15 лютого 1942 р., направленому в повіти (у даному випадку маємо документ, який
було отримано префектурою Голти. – М.М.) й адресованому безпосередньо префектам, містилися
“важливі інструкції”, в яких зверталась увага на те, що керівництво на місцях має рішуче діяти
проти “будь-якої національної української тенденції”
16
. Як Й.Антонеску наказував висилати з
губернаторства “українських шовіністів” і всякого, хто якимось чином підтримує український
націоналізм17
, так і губернатор Г.Алексяну продовжував ту ж саму політику, спрямовану проти
українськості місцевих церков і парафій. У березні (4 числа) 1942 р. він видав таємне
розпорядження префектам про ліквідацію будь-якої діяльності, навіть культурної, яка би тяжіла
до відродження незалежної України18
. Наслідком такої релігійної політики, що виходила з
далекоглядних анексіоністських планів Румунії на ці землі, українське населення, як і інші
УДК 94(477 Стр. 3 из 6
mhtml:file://D:Galychyna%2014Михайлуца.mht 30.06.2009Громадсько-політична, державотворча
діяльність
народи, що населяли губернаторство, мав бути лише один вибір – Румунська православна
церква з її патріархом і Священним Синодом. Така моноцерковність була б ідеальним
результатом для духовної інституції, що обслуговувала загарбницьку владу маршала Антонеску.
Однак такі підходи не знаходили численних прихильників серед місцевого духовенства й,
особливо, серед інших віруючих верств, хто не сприймав місіонерства румунського зразка.
Неоднозначним було ставлення місії до священиків Української автокефальної
православної церкви (УАПЦ). Представники кліру з ієрархії митрополита В.Липківського, разом з
іншими “віровідступниками”, підпадали під жорсткий тиск як із боку парафіяльних священиків
інших конфесій, так і з боку румунської місії. Існування парафій автокефалістів та їхній вплив на
населення обурювали прихильників румунізації і проявлялися в доносах, скаргах і листах до
повітових релігійних чиновників. Прикладом міжконфесійного протистояння може слугувати
лист протоієрея Кіндрата Мощенка на ім’я благочинного Голтського повіту о. Іоанна від 11 липня
1942 р.
19
. У ньому висловлювалося застереження стосовно організації священиками
М.Климентієвим і П.Величком приходів УАПЦ у селах Секретарка, Ольвіополь та ін.
Побоюючись відродження національної церкви, автономної від румунської, релігійні чиновники
місії направляли справи “липківців” виключно на розгляд Священного Синоду.
У першому кварталі 1942 р. значно активізувалася діяльність місії. Церковні адміністрації
в повітах провели інспекції й обстеження майже кожної парафії та релігійної громади. Церковно-
організаційні процеси, які відбувалися в повітах, населених переважно українцями, аналізувалися
у звіті архімандрита Антіма (Ніка)
20
. У ньому підкреслювалося, що українське населення в
Балтському, Березовському, Голтському, Могилівському, Тульчинському та Ямпільському
повітах, із релігійної точки зору, можна поділити на кілька категорій: перша – ревні прибічники
дійсної віри, це, особливо, люди похилого віку; друга – байдужі, які не цікавляться релігією
зовсім, і, останні, які є ворогами релігії – безбожники, атеїсти та помічники комуністів... І хоч
молодь дуже далека від проблем віри, все ж переважна більшість українців тяжіє до релігії.
Інспектування показало, що в повітах, населених українцями, склалася гостра ситуація з
наявністю церковно-культових споруд і, відповідно, там не вистачало служителів культу:
священиків, дияконів і канторів. В Ананіївському повіті було лише 25 діючих церков, з яких 15
збереглися з дореволюційного часу, 10 були відкриті в школах та інших публічних місцях21
. Біля
10 храмів ремонтувалися, а 8 парафій не мали церков узагалі. У Голтському повіті діючими були
32 церкви22
. На 94 парафії в Ямпільському повіті приходилося лише 15 діючих церков, решта
були в зруйнованому стані23
. Найгірша ситуація склалася навесні 1942 р. в Очаківському,
Балтському та Березовському повітах, там діяло лише по кілька храмів.
Попри заяви румунських релігійних чиновників щодо побожності й поважливого
ставлення українців до церкви, все ж їхня тенденційність та українофобія простежуються на
прикладах забезпечення парафій кліриками. Незважаючи на те, що в березні 1942 р. зросла
кількість церковнослужителів до 28524
, однак більшість парафій, особливо українських,
залишалася без духовних персон. З 607 парафій, що існували в Трансністрії, лише 62 були
населені румунами (молдаванами), 98 були змішаними й 477 парафій населяли українці, росіяни
та болгари25
. Отже, спостерігаємо яскравий приклад кадрово-священицької диспропорції не на
користь місцевого слов’янського населення, серед якого переважали українці.
У провінціях, де компактно проживали українці, катастрофічно бракувало людей
духовного звання. Наприклад, у Голтському повіті було 8 священнослужителів, семеро з яких
прибульці з “Ţarǎ”, і всі вони зосереджувалися в Любашівській волості26
. В Овідіопольському
повіті було теж 8 служителів культу (7 священиків та один кантор), в Очаківському – 6, у
Березовському – лише 4
27
. А у Веселинівській волості Березовського повіту один священик
обслуговував 50 сіл28
. Не найкращою була ситуація в Савранській волості Балтського повіту: там
на 25 тис. мешканців було всього 4 священики29
. За нашими підрахунками, у двох волостях
Голтського повіту – Любашівській та Кривоозерській – на 55 тис. православних прихожан (23
села, 50 присілків і хуторів) припадало лише 15 священиків і 8 канторів30
. Ще гіршою ситуація
була в Доманівській волості Голтського повіту, де тільки 3 старці-священики (їм було під 80
років) задовольняли релігійні потреби 5930 родин31
.
Натомість приходи з переважно молдавським населенням були укомплектовані священи-
ками повністю. Так, лише в трьох повітах – Тираспольському, Дубосарському та Рибницькому –
УДК 94(477 Стр. 4 из 6
mhtml:file://D:Galychyna%2014Михайлуца.mht 30.06.2009нараховуємо 103 клірики, майже третину від усієї кількості служителів культу в 14 повітах
губернаторства Трансністрія.
Отже, румунська окупаційна влада в Трансністрії за активної діяльності Румунської
православної місії виявилася повністю спрямованою на уніфікацію релігійного життя в
захоплених землях. Підкорення віруючих місцевих православних парафій принципам, що лежали
в основі державно-церковних стосунків у самій Румунії, реалізовувалося особливо активно
протягом 1941–1943 рр. Місія проводила уніфікацію поряд із деукраїнізацією, з одного боку,
через призначення на церковно-адміністративні посади своїх адептів, виключно румунського
походження, і лише, за невеликим винятком, росіян, українців і болгар, надісланих із
підрумунських єпархій Бессарабії, Хотина й інших територій. З іншого, – під загрозою смерті
румунські адміністратори унеможливлювали будь-які умови для спроби українства утворити
свою церкву.
1. Лисенко О.Є. Церковне життя в Україні. 19431946 рр. К., 1998; Панченко П.П. Релігійні конфесії в
Україні (40-і початок 90-х). К.: НАН України, 1993; Пащенко В.О. Православ’я в новітній історії
України. Полтава, 1997.
2. Религиозные организации в СССР накануне и в первые годы Великой Отечественной войны (1938 – 1943) //
Отечественные архивы. – 1995. №2. С.3767; Васильева О.Ю. Русская православная церковь в 1927–
1943 годах // Вопросы истории. 1994. С.40–45.
3. Жуковський А. Українські землі під румунською окупацією в часи Другої світової війни: Північна
Буковина, частина Бессарабії і Трансністрія, 1941–1944 // Український історик. 1987. Ч.1–4. С.83–96.
4. Alexander Dallin. Odessa, 1941–1944 A case study of soviet territory under foreign rule, Center for Romanian
Studies, 1998 Ancel Jean. Transnistria. Atlas. – Bucuresti, 1998.
5. Rodica Solovei. Activitatea Guvernamintului Transnistriei on domeniul social-economic si cultural (19 auq. 1941–
29 ian. 1944). – Iaşi: Casa Editoriala “Demiurq”, 2004.
6. Щетников В.П. Одеса під час фашистської окупації 16 жовтня 1941 – 10 квітня 1944 рр. // Архіви окупації.
1941–1945 / Держ. ком. архівів України; Упоряд. Н.Маковська. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська
академія”, 2006. – С.823–833.
7. Михайлуца М.І. Релігійна політика румунської окупаційної влади у Південній Бессарабії і Трансністрії
(кінець 1930-х – 1944 рр.). – Одеса: Вид-во “Оptimym”, 2006. – 237 с.; Його ж. Соціально-економічні аспекти
буденного життя православного кліру в Трансністрії // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей /
НАН України, Ін-т історії України. – К., 2006. – Вип.10. – Ч.1. – С.413–425; Його ж. Румунська релігійна
пропаганда та духовна місіонерська література на теренах між Дністром і Південним Бугом (1941–1944
рр.) // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. – Одеса: Астропринт, 2006. – Вип.8.
Серія: історія. – С.150–159; та ін.
8. Див.: Звіт про діяльність Румунської православної місії в Трансністрії з часу утворення і до 31 грудня 1941
р. за підписом архімандрита Юлія (Скрібана) (Transnistria creştina. – Bucureşti, 1943. – №8. – Р.22), а також
Rodica Solovei. Activitatea Guvernamintului Transnistriei... – Р.114; Adrian Nicolae Petcu Misiunea Оrtodoxǎ
Românǎ în Transnistria... – Р.289.
9. Transnistria creştina. – Bucureşti, 1943. – №8. – Р.30.
10.
Dallin A. Odessa, 1941–1944: A case staid of soviet territory under foreign rule. Center for Romanian Stadies,
1998. – nttr://www.odessitclub.org /en /archives/dallin/chapter_4.ntml#church. – P.161.
11.
Ibid. – P.160–164.
12.
Молва. – 1942. – 2 декабря.
13.
КУ “Ізмаїльський архів”. – Ф.110, оп.1, спр.744, арк.1.
14.
Ancel Jean. Contribuţii la istoria României. Problema evreiascǎ. – Bucureşti, 2003. – Vol.II. 1933–1944. – Р.7.
15.
Antonescu M. In serviciul Ţǎrii. Cuvântǎri. Bucureşti, 1942. – Vol.I. – P.27, 113, 116, 243, 251.
16.
Державний архів Миколаївської області (ДАМО). – Ф. Р-2178 сч, оп.1с, спр.2, арк.21.
17.
Там само. – Спр.31, арк.6.
18.
Там само. – Ф. Р-2358 сч, оп.1с, спр.10.
19.
ДАМО. Ф.2178, оп.1, спр.7, арк.16.
20.
Transnistria creştina. Bucureşti, 1943. №8. Р.5061.
21.
Ibid. Р.54.
22.
Ibid. Р.55.
23.
Ibid. Р.60.
24. Ibid. Р.30, 48.
25. Rodica Solovei. Activitatea Guvernamintului Transnistriei... Р.117.
26. ДАМО. Ф.2704, оп.1, спр.9, арк.3233, 49, 51.
УДК 94(477 Стр. 5 из 6
mhtml:file://D:Galychyna%2014Михайлуца.mht 30.06.200927. Transnistria creştina. Bucureşti, 1943. №8. Р.48.
28. Ibid. Р.30.
29. Ibid. Р.55.
30. ДАМО. Ф.2704, оп.1, спр.16, арк.1–17.
31. Державний архів Одеської області (ДАОО). – Ф.2270, оп.1, спр.1, арк.16 зв.
The article deals with the clerical life in Transnistriya during 1941–1944. The Romanian occURAtion power
together with the Romanian orthodox mission has carried out the unification of the Ukrainian Orthodox Church’s
organized structures; meanwhile the deukranization of the local churches has taken place.
Key words: Transnistriya, Romanian occuрation power, Romanian orthodox mission, Ukrainian church’s
unification, deukranization.
УДК 94(477 Стр. 6 из 6
mhtml:file://D:Galychyna%2014Михайлуца.mht 30.06.2009